РЕГІОНАЛЬНА ОРФОЕПІЯ ГОЛОСНИХ: НОРМАТИВНІСТЬ І ДЕВІАЦІЇ

Ключові слова: соціофонетичне опитування, стійкі норми вимови, регіональна вимова голосних, вимова молоді України

Анотація

Стаття присвячена українському усному мовленню на синхронному рівні, зокрема вимовним особливостям української мови. На основі соцопитування зроблено спробу визначення відсоткового рівня володіння орфоепією голосних, зокрема вимовою ненаголошених [е], [и], [о], початкового наголошеного [і] залежно від сфери діяльності респондентів, регіону України (Північна, Південна, Західна, Східна, Центральна). Указано важливі вимовні проблеми та визначено стійкі норми вимови голосних.

Мета дослідження – обґрунтувати нормативність та історичну органічність орфоепічної системи українського усного мовлення в діахронії (писемні пам’ятки) та синхронії (мовлення сучасної української молоді в Україні).

Методи. Із загальнонаукових методів у дослідженні використовуються аналіз і синтез, індукція, дедукція, спостереження, таксономія (для класифікації орфоепічних явищ, зокрема слів, що представляють орфоепію звуків), кількісний аналіз (для визначення частотності дотримання орфоепічних норм і відсоткового показника володіння орфоепічними нормами), описовий метод (для узагальненої характеристики функціювання норм вимови в діахронії та синхронії). У межах спеціальних лінгвістичнх методів залучено порівняльно-історичний (для порівняння орфоепічних особливостей у синхронії (сучасної живої вимови) та діахронії (відбиття в писемних пам’ятках)); зіставний (для виявлення специфіки орфоепічної картини в різних регіонах України); метод лінгвіс- тичної географії (для визначення просторового функціонування орфоепічного явища).

Результати. У конкретно запропонованих словах при вимові ненаголошених голосних [е], [и], [о] та початкового наголошеного голосного [і] зустрічаються девіації, зумовлені впливом правопису, відсутністю теоретичних знань [vе́ршник], [vиде́лка], [житʹ:а́], [vерши ́на], [vесна́], [vезʼі́н:ʹа], [перу́ка], [і́н̊ одʹ і], [з ̊оз у́лᶦ а], [пр ̊ омʼін':а] чи тільки відсутністю теоретичної бази [усʹмʼіха́јец:ʹа]

Висновки. Таким чином, слабкими нормами вважаємо норми вимови ненаголошеного [о] перед наголошеним [у] (володіють 35% усіх опитаних на теренах України), ненаголошеного [о] перед наголошеними [і] (31%), початкового наголошеного [і] (34%). Найкраще володіють опоненти нормами вимови ненаголошеного [е] (весна, 72%) та ненаголошеного [е] в позиції між м’якими приголосними (усміхається, 48%), однак останню не вважаємо сильною нормою, і на Східній Україні її не дотримується жоден респондент, а норм ненаголошеного звуку [о] перед наголошеним [і],початкового наголошеного [і] зовсім не дотримуються на Західній і Східній Україні. Володіння орфоепією голосних в Україні розцінюється як слабка норма і становить 37%: вимовою ненаголошеного [и] – 40%; вимовою ненаголошеного [е] – 41%; вимовою ненаголошеного [е] як [еі] – 38%; вимовою ненаголошеного [о] – 30%; вимовою наголошеного початкового [і] – 34%. Надслабкою нормою для східного регіону вважається вимова ненаголошеного [е] як [еі], для західного – вимова ненаголошеного [и] як [иᵉ], [е ͧ ], [е], тобто жоден респондент не відтворив вокальної асиміляції, що зумовлено впливом орфографії та є грубим порушенням норми.

Посилання

1. Горпинич В.А. Русско-украинский орфоэпический словарь. Киев : Освита, 1992. 254 с.
2. Дружинець М.Л. Українське усне мовлення за Кобзарями-першодруками Тараса Шевченка (1840), Петра Гулака-Артемовського (1877), Євгена Гребінки (1878). Мова: Науковотеоретичний часопис з мовознавства. 2016. № 26. С. 125–131.
3. Дружинець М.Л. Українське усне мовлення за першодруками харківських письменників. Міжкультурна комунікація: проблеми та перспективи. 2015. Вип. 2. С. 69–81.
4. Жовтобрюх М.А., Русанівський В.М., Скляренко В.Г. Історія української мови. Фонетика. Київ : Наук. думка, 1979. 367 с.
5. Лесюк М. Мовний світ сучасного галицького села. Івано-Франківськ : Нова зоря, 2008. 328 с.
6. Микитин-Дружинець М.Л. Орфоепічний стандарт української мови: історія та реалії. Записки з українського мовознавства. 2009. Вип. 18. С. 363–369.
7. Микитин М.Л. Відбиття народного мовлення у фольклорній збірці «Вірші та приповісти, або теж присловія посполитые…» Климентія Зіновієва. Мова та стиль українського фольклору. Київ : ІЗМН, 1996. С. 154–156.
8. Наконечний М.Ф. Орфоепічні норми та їх значення. Сучасна українська літературна мова. Вступ. Фонетика / відп. ред. І.К. Білодід. Київ : Наук. думка, 1969. С. 370–401.
9. Наконечний М.Ф. Фонетика. Курс сучасної української літературної мови / відп. ред. Л.А. Булаховський. Київ : Наук. думка, 1951. С. 126–287.
10. Німчук В.В. Українська мова в Київському псалтирі 1397 року. Мовознавство. 1993. № 5. C. 9–21.
11. Огієнко І. Історія української літературної мови. Київ : Наук. думка, 2001. 440 с.
12. Півторак Г.П. Українці: звідки ми і наша мова. Київ : ПАТ Віпол, 2014. 280 с.
13. Соболевский А. Очерки изъ истории русского языка. Б. м. и Б. и., 1884. Ч. 1. 156, 90 с.
14. Сучасна українська мова / за ред. О.Д. Пономарева. Київ : Либідь, 2001. 400 с.
15. Тоцька Н.І. Ненаголошені алофони голосних фонем української літературної мови (до питання про редукцію голосних). Мовознавство. 1970. № 4. С. 21–30.
16. Тоцька Н.І. Орфоепія. Сучасна українська літературна мова / за ред. А.П. Грищенка. Київ : Вища шк., 1993. С. 63–66.
17. Шумлянський Ф. Найголовніші правила українського правопису Української Академії Наук, видання 1921 року. Херсон, 1927. 56 с.
Опубліковано
2020-09-08
Сторінки
196-202